НЕ ВЛАДНИЙ НАД ПОДВИГОМ ЧАС...

  • 09.05.10
  • 329
  • 0

1Борки, Рокитне, Просяне, Вільхуватка, Зелений Гай, Запорізьке... Прості, милозвучні, свіжі, мов джерельця чистої води, назви нововодолазьких сіл. Промовляєш їх, і вчуваються то глухий шум темного бору, біля якого три сторіччя тому оселилися та й пустили коріння козаки-волелюбці, то тихий шепіт рокит по берегах дзвінкої Мжі, а то ніби оживає прадавня легенда про чумаків, що на цій благодатній землі, спиняючися по дорозі до Криму, просо сіяли, а поверталися — просо те вже достигало. Звідси й назва у села...

Та й сама Нова Водолага на карті Харківщини вже три з лишком сторіччя — з'явилася ще у XVI 1-у, коли у куті між річкою Водолагою та яром харківський полковник Донець фортецю спорудив. Отоді навколо неї й почали селитися люди: козаки, селяни-втікачі від феодального гніту. І утворилася слобода.

Багато жорстоких випробувань зазнала ця земля. Вщент спустошували її страшними набігами татарські й турецькі орди: нищили, грабували села, людей у неволю гнали. Та не корилися злій чужинській волі мужні нововодолажці, кров від крові і плоть від плоті своєї неньки-України, рабами бути не бажали... Певно, у той час і народилися в народі мудрі, влучні вислови: «Або волю здобути, або дома не бути!», «Не шукай долі, а волі», «Хто став у ряду — держи біду!»

І ставали, жертвуючи родинним затишком, нажитим добром, усім, що мали, і боронили землю рідну до останнього подиху. «Моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незчисленні величезні кургани,— писав великий наш Кобзар Т. Г. Шевченко,— вона своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала...»

Від батька до сина, від діда-прадіда до онуків як найдорожча спадщина переходили не потьмянілі від часу думи, перекази, образи, згадки про відважних захисників рідного краю, їх участь у Кримських та Азовських походах, у російсько-турецькій війні, тривожили серця пісні сліпих кобзарів про Савур-могилу у широкій долині, про козака Голоту, про гетьмана запорізького Самійла Кішку...

Чи ж не той волелюбний, незламний дух далеких пращурів через сотні літ повів на смертельний двобій із знавіснілим нападником — фашизмом — наших дідів та батьків? Біль за рідну землю, яку топче окупант, готовність поєднати власну долю з долею свого народу, країни — все злилося у могут­ньому пориві дати гідну відсіч чужоземним зайдам.

2Тож похмурого літа 1941-го, у найперші місяці війни, разом з усією Вітчизною одягли військові шинелі й 2279 жителів Нововодолазького району. Тоді ж 75 чоловік вступили у винищувальні загони, 47 — до народного ополчення, 616 працювало на спорудженні оборонних укріплень. Було організовано також Нововодолазький партизанський загін та дві підпільні групи.

Майже два роки перебував район під окупацією, не раз за цей час ставав він місцем важких, кровопролитних боїв із ворогом. Пам'ятає край у долині річки Вільхуватка, пам'ятають тутешні ліси й поля, як двигтіла і стогнала земля від розривів снарядів та мін, як краяли її гусениці ворожих танків, як палив пекельний вогонь усе, що тільки могло горіти. Пам'ятають і люди...

19 жовтня 1941 року — чорна дата в історії Нововодолажчини: цього дня кований чобіт фашиста ступив на її землю. Та сталося це не під бравурні нацистські марші, як бажалося завойовникам,— їх зустріли своїм вогнем 199-а і 304-а стрілецькі дивізії, які захищали райцентр, а також села Станичне, Просяне, Новоселівку. Полки 169-ї дивізії полковника Рогачевського боронили Ордівку та Рябухине.

Понад 1 500 фашистських солдатів, 19 танків, багато іншої техніки знищили радянські воїни лише у жовтні. Вздовж річки Берестової, біля сіл Охоче, Мелихівка, Парасковія, тримали рубіж підрозділи 199-ї стрілецької дивізії. Тільки за один день, 20 жовтня, вони поклали у цю землю сотні гітлерівців.

Та сили були нерівні. Не в змозі стримати озброєного до зубів ворога, наші війська змушені відійти за Сіверський Донець.

Вже тоді, у перші місяці гітлерівської навали, нагадав про себе сформований ще у вересні Нововодолазький партизанський загін, до складу якого увійшли переважно голови колгоспів та сільських рад, добре відомі всім Г. Т. Миткальов, Р. Є. Бондаренко, М. С. Коваль, А. А. Пукач, К. М. Набока, С. О. Либа, а також працівники райкому партії та райвиконкому.

slubaОчолив загін 50-річний Степан Онуфрійович Либа, комуніст, у минулому — учасник громадянської війни, голова колгоспу. Комісаром загону став секретар райкому партії Юхим Порфирович Іванов.

Багато славних сторінок вписали народні месники Нововодолажчини у літопис Великої Вітчизняної. Була у діях партизанів загону й одна особливість — бойове хрещення одержували вони не в лісах та на потаємних стежках, як найчастіше траплялося, а у взаємодії з підрозділами Червоної Армії.

Першим таким спільним рубежем став бій біля села Винники, що на певний час затримав просування гітлерівських військ. Згодом так само було визволено від окупантів і Рябухине, й територію колгоспу «Комсомолець», де вороги мали свою базу боєприпасів та продовольства.

Ці перші операції пліч опліч з воїнами Червоної Армії стали для партизанів справжньою школою. Не раз пізніше переходили народні месники і лінію фронту, добуваючи цінні дані про розташування та просування окупантів. Важливу інформацію приносили працівник райкому Антоніна Бондаренко, зв'язкові Олена Мелещенко, Наталя Сліденко, Іван Босяк, школярка із с. Одринка Шура Куц та інші.

...Прийшла весна 1942-го і травень — одна з гірких, трагічних сторінок не лише боїв за Харківщину, а й усієї історії Великої Вітчизняної. Те, що сталося, мало відчутний вплив на подальший хід війни. Через недалекоглядність командування Південно-Західного фронту у районі Ізюмсько-Барвінківського виступу кілька наших армій опинилися під загрозою оточення. Дбаючи переважно про власний престиж, а не про долі солдатів, бездарні воєначальники змушували цілі частини продовжувати безглуздий наступ замість того, щоб зосередити усі сили перед серйозним контрударом. Так на загибель виявилися приреченими сотні тисяч людей, і «пастка», яку підготували для радянських військ група Клейста і 6-а армія Паулюса за десять кілометрів на південь від Балаклії, спрацювала. Десятки батальйонів, полків, військових з'єднань опинилися у німецькому «кільці», зазнали великих втрат у живій силі і техніці.

А ось у жителів Охочого, Мелихівки, Парасковії жила ще тоді надія, що не верне більше ворог у їхні села. її, надію, дали воїни 266-ї стрілецької і 28-ї кавалерійської дивізій та 48-ї танкової бригади: у такий надзвичайно важкий час вони зуміли очистити ці населені пункти від окупантів. Та згодом гітлерівці переважаючими силами перейшли у контрнаступ, і наші війська залишили територію району.

Тоді ж таки, у травні, перейшов лінію фронту і розпочав рейд по ворожих тилах Нововодолазький партизанський загін під командуванням С. О. Либи. У зміївських лісах народні месники об'єдналися із загоном І. Й. Копьонкіна. 28 травня вони знищили автомашину з гітлерівцями, відрізавши шлях на Валки, порушили телефонний зв'язок і більше двох діб утримували місто. 29 травня народні месники захопили село Паньківку Валківського району і розправилися з фашистськими прихвоснями. Таку ж операцію провели і на дослідній станції. А 30 травня визволили з табору у Литвинівці двісті червоноармійців, взятих фашистами у полон. І вже дісталися партизани ст. Огульці, зупинилися поблизу с. Болгар, та шлях їм перепинили карателі...

4Перевага була на боці ворога. Але народні месники вміло організували кругову оборону і вийшли з цього бою переможцями. Сімнадцять гітлерівців і поліцаїв знайшли смерть під партизанськими кулями. Загін же вийшов із бою без втрат.

Але командири розуміли: бій не скінчився, вороги повернуться із підкріпленням. Так і сталося: невдовзі партизанам довелося мати справу вже з кількома сотнями карателів.

...Бій тривав увесь день. Вимотавши ворога і чимало його поклавши, командири їм одним відомими шляхами вивели об'єднаний загін із лісу. І, як виявилося, зробили це досить вчасно, бо на місце недавнього бою вже поспішала регулярна німецька військова частина, танки, літаки. Карателі переслідували партизанів буквально по п'ятах.

910 червня — новий бій, запеклий, багатогодинний. Гітлерівці обплутали ліс електродротом, виставили пости з вівчарками. Кільце навколо партизанів стискалося... Та найвищого напруження бій досяг тоді, коли було прийнято нелегке, але єдино правильне рішення — іти на прорив!

Такий раптовий маневр був несподіванкою для ворога. Величезними зусиллями партизанам вдалося-таки вирватися з оточення, ще й трофеї з собою узяти: дві фашистські гармати, три міномети. І це вже не говорячи про двісті знищених карателів.

Але й втрати були важкі: два десятки партизанів навіки зосталися у Краснокутському лісі... Інші шістнадцятеро отримали поранення, зокрема й важкі, як С. О. Либа та І. Й. Копьонкін.

Незабаром частина об'єднаного загону на чолі з І. Й. Копьонкіним перейшла лінію фронту, решта ж продовжувала бити ворога аж до визволення Нововодолажчини.

35За час бойових дій партизани-нововодолажці знищили 497 солдатів і офіцерів, 74 поліцаї та зрадники, підірвали 10 мостів, пустили під укіс два ешелони, вивели з ладу десять автомашин, паровози, гармати. Як не згадати тут сказане нашим славетним кіномитцем О. П. Довженком: «Партизани — наша слава, наша гордість. Партизани — це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі століття, якими пишатимуться цілі покоління...»

На початку 1943 року наступом «Зірка» мав завершитися розгром основних сил групи фашистських армій «Б», що відкривало шлях до визволення Харківського промислового району, а відтак і Донбасу. Виконання цього надзвичайно важливого завдання було покладено на війська Воронезького фронту.

Запеклі бої розгорнулися у ті дні на підступах до Нової Водолаги. Невмирущою славою вкрили себе воїни 6-го гвардійського кавалерійського корпусу гвардії генерал-лейтенанта С. В. Соколова. 1 2 лютого біля роз'їзду Джгун, неподалік села Вільхуватки, взвод протитанкових гармат 13-ї гвар­дійської кавалерійської дивізії прийняв жорстокий бій з танками та піхотою дивізії СС «Адольф Гітлер».

...Цей роз'їзд молодшому лейтенантові 50-го гвардійського артилерійського полку Віктору Федоровичу Малишеву та його взводові наказано було утримати за будь-яку ціну. Але ж які нерівні були сили!

96І все ж герої-артилеристи знищили сім ворожих танків, близько сімдесяти солдатів. Та все менше й менше залишалося воїнів на наших вогневих позиціях. Сам Віктор Малишев, двічі поранений, відійти на перев'язку у тил відмовився і продовжував вести вогонь із вцілілих гармат. Ось він підбив ще один німецький танк! Та у ці хвилини ворогові вдалося прорватися до роз'їзду. Безстрашний офіцер зумів підірвати гранатою ще одну машину ворога, але й сам загинув під її гусеницями...

У цей же час активно діяли на нововодолазькій землі і воїни 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії генерала Суржикова. 14 лютого у районі села Мелихівки їхні позиції атакували п'ять ворожих танків і рота солдатів.

Мужньо відстоювала рубіж батарея, якою командував харків'янин капітан Костянтин Миколайович Курячий. Після першої ж контратаки на полі бою залишилося понад три десятки фашистів і два підбитих панцерники. Але вороги кинули у бій нові сили, і знову заговорила батарея Курячого.

...Десять годин нерівного бою. На кожного воїна по кілька фашистів, підтримуваних танками. Комбат підбадьорює товаришів, все частіше сам стає до гармати. А коли гітлерівці увірвалися на позиції батареї, він підняв бійців в атаку і сам кинувся вперед!

Батарея капітана Курячого не дала ворогові захопити важливий стратегічний рубіж і, стікаючи кров'ю, таки зупинила його просування. Але якою ціною! Клаптик землі біля Мелихівки коштував життя багатьом нашим воїнам. Від вибуху німецької міни загинув і сам комбат.

...У Харківському університеті є особливе, по-справжньо­му святе місце. Це меморіальна дошка, де золотом викарбовано прізвища студентів, випускників, викладачів вузу, які не повернулися з полів битв Великої Вітчизняної. Серед них і ім'я вихованця університету Героя Радянського Союзу К. М. Курячого.

...Мальовниче село Ордівка, що на Нововодолажчині. Зелені шати садів, буяння хлібних ланів, прозоре скельце річечки Джгун. Мирний, звичний серцю кожного жителя пейзаж, який нічим не нагадує далекі воєнні роки і події, що тут відбувалися.

А стало колись це тихе село полем жорстокого, запеклого, кривавого бою. Тут, на хуторі Булахи, прийняли на себе шалений вогонь частин танкових дивізій СС «Адольф Гітлер» і «Рейх» бійці 33-го гвардійського кавалерійського полку. Лише за два дні — 23 і 24 лютого — вони відбили десять атак гітлерівців. Героями виявили себе воїни 1-го ескадрону, яким командували гвардії старший лейтенант Андрій Голичик та гвардії старший лейтенант Олексій Воронцов.

Під час чергової контратаки ворожих танків кіннотники почали відступати, порідішали їхні ряди. І тоді Олексій Воронцов— із протитанкової рушниці! — підпустивши танки ближче, три із них знищив в упор. Мужність командира надихнула воїнів, вони ринулися на ворогів у рукопашну й вибили їх із хутора.

74Немає нині на Нововодолажчині хутора Булахи. А поблизу місця, де він колись стояв, вдячні люди насипали Курган Слави та Безсмертя — у пам'ять про Героїв Радянського Союзу Олексія Воронцова, Віктора Малишева і багатьох інших воїнів, які стояли тут насмерть...

У березні 1943-го радянські війська змушені були вдруге залишити Нову Водолагу. Саме тоді у підвалі зруйнованої районної лікарні зосталося понад сімдесят тяжкопоранених воїнів, транспортувати яких було неможливо. Повернути бійців до життя вирішили харківський професор Ю. Ю. Вороной, лікарі Е. Г. Будков, О. П. Водка, медичні сестри, санітарки. Нових пацієнтів оголосили місцевими жителями, хворими на тиф.

Розуміючи складність ситуації, у якій перебували і поранені воїни, і медики, жителі Нової Водолаги, чим могли, допомагали їм: приносили продукти, одяг, прали білизну, здавали кров, переховували по домівках тих, хто одужував.

Шість місяців йшла боротьба за життя пацієнтів підпільного шпиталю — щодня під ризиком, під загрозою смерті. І таки виходили медики усіх, кого можна було врятувати. Нещодавно пошуковикам району вдалося встановити місце, де були поховані ті з воїнів, які померли від ран.

...І ось настав, нарешті, такий очікуваний, такий жаданий вересень 1943-го: почалося визволення району від фашистських окупантів. Його здійснили дві Харківські гвардійські дивізії — 48-а та 93-я, які прорвали оборону ворога і зайняли Стару Водолагу та селище Бірки. А 14 вересня була остаточно визволена і Нова Водолага. Першими на західну її околицю увірвалися під шаленим вогнем гітлерівців бійці 47-го гвардійського полку 15-ї Харківської гвардійської дивізії, згодом їх підтримав 50-й гвардійський полк. Протягом 15—17 вересня підрозділи дивізії визволили села Просяне, Станичне та інші.

Ковтком свіжого повітря, сонцем, що зійшло над землею після довгого мороку темної ночі, було для людей визволен­ня. І життя, попри всі труднощі воєнного часу, почало повертатися у зруйновані промислові підприємства, МТС, колгоспи, школи — напруженою, самовідданою працею трудівників району.

Величезної шкоди завдала Нововодолажчині війна. Усе ворог зруйнував, порушив. Ущент знищено села Гаврилівку, Дігтярку, Княжне, Ляшівку, Просяне, Станичне, Винники, Дячківку, Караванську Вершину, Парасковію.

Та найгіркіші, найнепоправніші втрати — людські. Дім можна збудувати, село відродити, не відновити тільки життя...

Лише п'ять хат вціліло у Бірках. Стояли вони, як сироти, закіптюжені; почорнілі, серед суцільного згарища. Тиша над хутором — важка, страшна. І пустка... Усіх сорок жителів Бірок загнали вороги до сараю і живцем спалили. Люту смерть прийняли від нелюдів Дарія Устимівна Бирка, Степан Пантелеймонович Боровик та його брат Тихін, Килина Степанівна й Марія Пилипівна Боровик і ще багато, багато. Усіх було не впізнати — тіла обвуглені, обличчя понівечені...

На хуторі Булахи облюбував окупант для свого проживання нову хату Червоної Анюти, а господиню з двома дітьми вигнав геть. Одне їй повторював: «Холодно! Грєть!». І не витримало серце Анютине, переповнене ненависті: затопила вона піч та й закрила трубу... Усі «квартиранти» й почаділи насмерть. Закатували нелюди Анюту, вбили дітей...

Нескінченна низка злочинів, скоєних під час окупації на Нововодолажчині фашистськими нелюдами. Загалом же по району гітлерівці та їхні посіпаки закатували й розстріляли 580 мирних жителів, серед них — п'ятеро дітей. А ще вивезли до Німеччини 5737 юнаків і дівчат. Не всі з них повернулися додому — хтось сконав на чужині від голоду, холоду, хвороб, непосильної праці, знущань, хтось не витримав нічим не заслуженої зневаги після повернення на Батьківщину — не матінкою, а мачухою стала вона для них на довгий час.

І все ж, як не важко та сутужно, а життя брало гору над смертю, над лихом.

Безмежною радістю стала для мешканців району звістка про Перемогу радянських військ над фашизмом. Почали повертатися у рідні села фронтовики. Восьмеро нововодолажців — особлива гордість і слава району. їм, Митрофанові Петровичу Нозі — із Рябухиного, Степанові Калістратовичу Толстому — зі Старовірівки, Василю Миколайовичу Косову — із Бахметівки, Тихонові Архиповичу Кралі — з Вільхуватки, Анатолієві Максимовичу Жарикову — з Ватутіного, Олександрові Васильовичу Щербаку, Стефану Архиповичу Карпову — з Дячківки та Кузьмі Пилиповичу Ребрику — із Старої Водолаги, за ратні подвиги було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нежіноча справа — війна. Та для багатьох дівчат із Нововодолажчини у грізний той час вибору не існувало: не вагаючись, стали до військового строю. Це вони, юні, ніжні, тендітні, несли нелегку службу у пересувних госпіталях, були зв'язківцями та мотористками, телефоністками й регулювальницями. Батьківщина високо оцінила їхні заслуги, удостоїла нагород Віру Антонівну Стуканьову, Ольгу Яківну Водолажченко, Есфір Марківну Кривенцову, Лідію Гнатівну

Перемотіну, Віру Павлівну Кубріну. А Наталія Матвіївна Аме-ліна стала ще й почесним громадянином міста Волгограда. Відзначила Вітчизна і подвиг партизанських зв'язкових Наталії Федорівни та Ганни Омелянівни Сліденко, Ганни Іванівни та Олександри Петрівни Лугових, Віри Федорівни Дубини із Старої Водолаги.

Усього 2478 жителів району удостоєні нагород за бій і за труд у роки Великої Вітчизняної.

Та ось інший, надзвичайно болісний, скорботний підсумок тієї страшної війни: 7463 жителі Нововодолажчини не повернулися додому з фронтів. Ще 5002 воїни, люди різних національностей, посланці різних країв неосяжної Батьківщини, загинуло на нашій землі, наближаючи час визволення... Вду­маймося: це ціле невелике місто дужих, працьовитих людей, без яких засівалися по війні ниви і зі згарищ піднімалися будинки, без чийого батьківського тепла виростали діти. А скільки ж полягло і зовсім юних, чиє життя по суті тільки починалося! Нездійснені мрії, поховані надії... І згорьовані матері, які до кінця свого віку все чекали з війни синів.

Перегорніть, читачу, сторінки обласної Книги Пам'яті, і ви побачите гірке «пропав без вісті», що супроводжує скупі дані про сотні, тисячі загиблих. Де могили ваші, солдати, у якій землі знайшли ви спокій? Може, біля великою кров'ю взятого села або на безіменній висотці, яких сьогодні й на карті не побачиш? Чи загинули ви у фашистському полоні, зацьковані вівчарками, замучені катами, доведені до того, коли й сама смерть здавалася порятунком? Або впали далеко від України, під чужим небом...

Тож вклонімося нетлінному подвигові полеглих і живих! Доземна вдячність їм — за ясні ранки, за теплі літні роси, за тихі зорі над рідним краєм, який, попри всі знегоди, живе, будує, трудиться.

Як завжди, скликає вересень дітей у Ордівці до школи, що носить ім'я Героя Радянського Союзу Олексія Воронцова, і ходять нововодолажці вулицею імені партизанського командира Степана Либи, а у районному Будинку культури, у музеї бойової слави, вам обов'язково покажуть діараму битви за Булахи... Ні, не владний над Подвигом час!

М. ЛИБА, відповідальний секретар районної ради ветеранів війни та праці.

В. ЛЕБЕДЄВА, член Спілки журналістів України.

 

Книга Памяті України. Харківська обл.:

Лозівський, Нововодолазький

райони – Харків: Наукова редакція Харківського обласного

видання Книга Памяті України, 1995.

Опубликовано в История Последнее изменение 09.05.10

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить