Довічне відрядження у журналістику

  • 09.06.14
  • 639
  • 0
Проза професії журналіста – постійне долання самого себе, а з інструментів – лише ручка та аркуш паперу. І недоспані ночі, і стомленість очей, і, звісно ж, посмішка, не дивлячись на те, що, можливо, вдома проблеми – йдеш до людей, а, отже, для них і працюй.

І лише той, хто пов’язаний із цією творчою діяльністю, знає, як інколи болить, коли покидає натхнення. А без нього вважай, що пустий усередині. А ще, безперечно, талант, який потрібно відкрити в собі за будь-яких життєвих обставин, віднайти ключик до внутрішнього світу і почати творити. Врешті-решт, багато років пишеш про оточуючих, а на себе, як завжди, не залишається часу – розкажуть інші…

Його довічне відрядження у журналістику було таким же цікавим, як і численні опубліковані матеріали. І все те йшло від серця. Дивишся в очі Бориса Федоровича Васильєва і тихесенько підкрадається думка - журналістами не стають, ними народжуються! Бо як інакше можна пояснити те, що він більшу половину життя присвятив діяльності, тонкощам якої не навчався ані в технікумах, ані в інститутах. Чи хотів би він змінити свою пекельну роботу на іншу? Нізащо! Проміняти спілкування з людьми та постійну гонитву за інформацією на сон і спокій – це не про нього.

Борис Федорович народився у селі Ордівка в родині звичайних трудівників-колгоспників. Про складні будні селян знав не з далеких розповідей - щодня бачив титанічну працю, яку люди докладали, щоб хоч якось вижити. Через початок Великої Вітчизняної війни у школі закінчив лише чотири класи, пізніше відновив навчання у Харківській вечірній заочній школі.

«Раніше був конкурс «На кращий матеріал у газеті», а тому вирішив не втрачати можливості наблизитися до своєї мрії. Довго думав над тим, про що ж розповісти читачам, допоки не дізнався про історію Івана Дмитровича Бакума. Цей чоловік працював доярем (щонайменш дивно, бо зазвичай цим займаються жінки) і за всіма показниками був кращим – передовиком. І ось невдовзі моя стаття була опублікована на сторінках «Ленінця» – помітили» - говорить Борис Федорович.

Мабуть, доцільно було б припустити, що після цього і розпочалася плідна журналістська праця чоловіка. Зовсім ні. До того як прийти на поріг районної газети у ролі штатного працівника, він написав десятки різноманітних матеріалів, продовжуючи працювати агрономом у Липкуватівці. І лише у тридцять років, йдучи вулицями Нововодолажчини, у душі Бориса Федоровича тепліло – я-літературний працівник редакції. Щасливий…

І стрімголов полетів час, день за днем чоловік поринав у життя району, їздив у села, дізнавався про долі людей, накопичував у собі досвід, вбирав, мов гумка, інформацію. Звісно, не завжди і не все виходило, бувало, не йде матеріал – хоч плач. Крок за кроком – і він завідувач відділом листів, відповідальний секретар, завідувач агропромисловим відділом.

Разом із професійною діяльністю Бориса Федоровича мужніла, зростала і журналістика, він є ровесником районної газети «Вісті Водолажчини». Скільки статей, репортажів, заміток, звітів і оповідань чоловіка  бачили її сторінки! Не підрахувати. Борис Федорович вважав, що його прізвище більше тяжіє до російського, а тому читачі познайомилися з новим автором – В.Берізко. Ініціал В. тонко натякав, що автором статей є той самий Васильєв.

Ось у такому швидкому темпі промайнули 23 роки творчих злетів та падінь, не встиг озирнутися – пора на пенсію. Та чи може невтомна душа зупинити рух? Бориса Федоровича кликали безкраї поля, безмежне небо і люди, про долю яких ще не встиг розповісти. А тому незабаром талановитому журналістові запропонували працювати в редакції газети «Водолазький кур’єр». За всю свою професійну діяльність Борис Федорович зрозумів, що журналістика – непросте діло. Не дивлячись на те, з якою людиною ти ведеш розмову, багато в неї поганих вчинків чи ні, завжди потрібно шукати щось хороше. Життєвий матеріал і правдивість – ось головні постулати. Журналіст повинен бути розумним, обдарованим, не хвалькуватим, - тільки тоді він зможе повести за собою читача. А ще, звісно, досвід. Лише професійні синці допомагають вдосконалюватися.

«Від природи я товстошкурий,- говорить Борис Федорович, - а тому стійко тримав удари критики і йшов тільки вперед».

Добігала кінця наша розмова, здавалося, що пройшло лише п’ять хвилин, а насправді – декілька годин. Що ж, це ще одне журналістське вміння – зацікавлювати і стирати межі часу.

Опубликовано в Новая Водолага Последнее изменение 09.06.14

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Новости из социальних сетей

Медиа

  1. Случайное фото
  2. Случайное видео

Авторизация