Сторічний ювілей у родині Чаюк

  • 27.01.15
  • 911
  • 0

У житті кожного є така людина, до якої звертаєшся і в горі, і в радості, до якої приносиш свої сумніви і проблеми, і точно знаєш, що тебе вислухають і дадуть слушну пораду. 

Змінюються часи, правителі, кумири, а нетлінними залишаються доброта, працелюбність, віра, надія, любов, милосердя. Саме такі цінності сповідує моя бабуся Ніна Прокопівна Чаюк. Нещодавно вона відсвяткувала свій 100-літній ювілей. Але у такому поважному віці зберегла розум, пам’ять, оптимізм і веселу вдачу. Додають їй наснаги діти, внуки та правнуки. Як доля пересічної людини перепліталася з історією нашої країни, я спробую передати, спираючись на розповідь моєї бабусі.

Народилась Ніна 12 січня (за новим стилем) 1915 року в селі Новоселівка Нововодолазького району. Всього в родині було п’ятеро дітей: Петро (1909 р. н.), Сашко (1911 р. н.), Єгор (1913 р. н.), Ніна (1915 р. н.) та Настя (1916 р. н.). Жили в старій низенькій хаті під соломою в трьох невеличких кімнатах. Батько Прокіп Калинович Зінченко (1883 р. н.) працював залізничником, а мама Софія Іванівна (дівоче прізвище Карась) доглядала дітей та ходила на поденщину. Жила родина у важкій праці, невеликих статках, зате у мирі та порозумінні. Були як усі, і не здогадувалися, які негаразди чатують на них.

1921-й – голодний рік. Поїхав глава сім’ї у західні землі по зерно. Їхав у переповненому потязі, і підчепив там смертельну хворобу – черевний тиф. Привіз рятівні харчі додому, а сам занедужав. Полежав у рідній хаті шість днів і відійшов у вічність. Залишилась удова сама з дітьми… Щоб вижити – не байдикували. Усі діти пішли на заробітки: Петро та Єгор найнялись у помічники до чоботаря, Сашко худобу пас у заможних односельців, а шестирічна Ніна няньчила сусідську дитину, а у вільний час пасла гусей. Ось так і промайнула найкраща пора – дитинство.

У 1924 році віддали Ніну до школи. У класі було 32 учні. Скрипіли пера № 86, розливалось чорнило з чорнильниць, а діти старанно виводили свої перші літери і, затамувавши подих, ловили слова свого вчителя Якова Івановича Крамаря. Непомітно спливли чотири роки навчання. Ніна була добросовісною ученицею і мріяла продовжити навчання, але… У 5 класі збільшилась кількість предметів, а підручників катастрофічно не вистачало. Видали книжки по одній на декілька учнів. А виконувати домашнє завдання потрібно було щодня. Побіжить Ніна холодної пори до однокласниці по «Арифметику», а та ще не повчила уроки. Померзне дівча під воротами, та й повернеться додому ні з чим. Не винесе їй книжку багата подруга. І так тривало аж до лютих морозів. Мати, дивлячись на поневіряння доньки, вирішила за краще припинити таке навчання. Так і залишилася моя бабуся з освітою 4 класи, а 5-й – «коридор». 

У 1928 р. відправили 13-річну Ніну до тітки Сані, у якої було четверо власних дітей, «вчитись на модистки». Важким видалось це навчання, бо не вчила тітка Ніну швейній справі, а примушувала дітей доглядати. І бігала моя бабця з горщиками з ранку до вечора. А наступного дня починалось усе спочатку: рюмсання дітей, сварка тітки, лемент, крик і ті ж самі горщики. Недовго таке могла витримати дівчина, хоча й була спокійної вдачі, та й втекла з гостин. Повернулася додому, попросила у матері пробачення, що не послухала її, але повертатись відмовилась. Потім певний час наймалася на поденну роботу та допомагала вдома по господарству. 

А справжню трудову біографію розпочала в 1931 р. Бабуся була зарахована ученицею-вишивальницею до промартілі ім. Н. Крупської у селищі Нова Водолага. Інструктором у неї була добра, але вимоглива жінка Євдокія Співак. Саме вона вчила вишивати гладдю лляні скатерті, серветки, дамські плаття на маркізеті і чоловічі сорочки-косоворотки. З Харкова надходили заготовки, так звані купони, з набитими візерунками. Треба було ці заготовки вишити за малюнком, здати обліковцю, а потім їх знову відправляли в Харків, де заготовки ставали готовою продукцією. Згодом мою бабусю відправили на курси рахівника-касира від промартілі. Їх треба було проходити в Харкові. Бабуся жила у приватному будинку на Холодній горі, а додому приїздила на вихідні. Уже в цей час Україною лютував голод. Їхня сім’я вижила, бо утримувала в господарстві корівку-годувальницю. Та й діти вже могли заробляти собі на харчі. Старший син Петро, який замінив батька, господарював економно і бурчав, коли мати давала Ніні щось на дорогу. І матері доводилось потайки давати один-два хлібчики доньці, яка притуляла їх до грудей і везла в Харків, як найцінніший скарб. 
Страшних картин голоду бабуся не пам’ятає. Не може людська пам’ять зберігати тільки негатив. Пройшов час перепідготовки, бабуся повернулася додому і продовжила роботу в промартілі – вела бухгалтерію. 

А в 1935 році зустріла своє кохання, чорнявого та стрункого хлопця Івана Чаюка. Невдовзі побралися і пішла бабуся жити до свекрів. Доводилося звикати до укладу нової сім’ї, але зі свекрухою ладили. У червні 1936-го народилася донечка Рая (моя ненька). Бабуся недовго була у декретній відпустці, залишила дитину на свекруху, а сама вийшла на роботу. 
Жила моя рідня, як усі: працювали, господарювали біля худоби та порались на городі. Чоловік Іван спочатку ходив по наймах, а коли досяг призовного віку, то через красивий почерк став при військкоматі писарем. Бабуся змушена була звільнитися з промартілі, бо під серцем носила другу дитину. 5 січня 1939 року залишила роботу, а 23 січня цього ж року народила хлопчика Анатолія. У березні 1940-го чоловік Іван пішов захищати Батьківщину. Відтоді рідні його більше не бачили. У перші дні війни надходили трикутники з фронту, а потім зв’язок перервався. Уже в наш час ми довідалися, що «Молодший сержант Чаюк Іван Антонович 1913 р. н., 12-та рота зв’язку, польова пошта 507, пропав безвісти у листопаді 1941» (Книга пам’яті. Харківська область, том 10, с. 458 ). 

Незабаром війна докотилася до мирних жителів Нововодолажчини. У роки окупації в нашій хаті квартирували німці, а господарів вони виселили в сарай. У клуні, де був закопаний весь одяг, поставили своїх коней. А коли почали гнати німців у 1943-му, то довелося бабусі разом з дітьми сидіти декілька діб в окопі. Рятувались від бомбардувань, бо дуже запеклі бої точилися на цій території. Як пережили те лихоліття, і зараз збагнути не може, але вижили і дочекалися світлого Дня Перемоги. 

Життя продовжувалось, не можна було опускати руки, бо на матір дивилися дитячі очі, і в них стояло одне запитання: «Що буде з нами?». Пішла бабуся Ніна працювати в колгосп рахівником. Доводилося збирати худобу до колгоспу, вести облік трудоднів. Наприклад, за 1945 рік вона сама заробила 572 трудодні, отже, голодна смерть їм не загрожувала. 

Особисте життя більше не влаштовувала, повністю себе присвятила дітям. Син захоплювався голубами, піднімав штангу і старанно вчився в школі, щоб бути «як Ломоносов». Згодом здобув професію агронома. У різний час працював головою колгоспу та головним агрономом в управлінні сільського господарства Красноградського району. За сумлінну працю має нагороди: орден Трудового Червоного Прапора і орден Жовтневої революції, безліч грамот і подяк. Донька Раїса здобула спеціальність лаборанта харчової промисловості, має посвідчення «Ветеран праці». Бабуся пишається своїми дітьми, знаходить у них розраду. У свій поважний вік готова допомогти порадою, добрим словом, вселити віру, підняти настрій дотепною приказкою чи гуморескою. Усім своїм нащадкам вона демонструє приклад життєвої мудрості. За це їй низький уклін і побажання здоров’я з роси та води.

Процун Надія Олексіївна, Нововодолазький район, село Комінтерн
матеріал з газети "Слобідський край" №7 від 17.01.2015

Опубликовано в Новая Водолага

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Новости из социальних сетей

Медиа

  1. Случайное фото
  2. Случайное видео

Авторизация